Не завдяки, а всупереч

На початку місяця у самому серці Чернівців, на Центральній площі, відбулося розрекламоване та неоднозначне дійство під назвою «Буковинське Віче 2013». Як і очікувалось, головним питанням цього заходу було підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, яке також перебуває у центрі інтересів більшості українців. Але посеред міріади загальних гасел до вух чи то «десяти», чи то «п'ятнадцяти тисяч» учасників зі сцени долітали й не менш актуальні заклики до єднання напередодні саміту у Вільнюсі. Погодьтеся, мета доволі шляхетна, і, що найголовніше, вічна. Тим більше, з огляду на сумнозвісні спроби поділити українців на «сорти» чи заклики до сепаратизму майже десятирічної давнини. Або ж, зважаючи на більш свіжі потуги розсварити українців, використовуючи питання історії та мови, не без участі, до речі, й тих, хто був серед безпосередніх організаторів даного дійства. Але мова зараз йтиме не про них, а про речі більш тривалі.

Об'єднуй і владарюй

«Благодатна» тема єднання України не є новою і дискутується вже протягом довгого часу. Власне, і саме Буковинське Віче 1918 року, паралелі з яким намагалися провести організатори вищезгаданого формально аполітичного заходу, було втіленням бажання об'єднати поділені між двома імперіями українські землі.

Справедливості заради варто зазначити, що і саму Європу, інтеграцію з якою сьогодні намагаються подати в якості фактору об'єднання, теж важко назвати монолітною. Лінії розколу в ній присутні навіть після падіння «Залізної завіси» наприкінці минулого сторіччя і після пророчого заклику Івана Павла ІІ до того, що «Європа має дві легені та зможе дихати вільно лише тоді, коли буде дихати обома». Та й сьогодні позиція країн-членів Європейського Союзу щодо перспектив України на Вільнюському саміті також не є одностайною.

У Німеччині досі існують розбіжності між «східняками» та «західниками», а Берлінський мур, який довгий час їх розділяв, хоч і давно вже зруйнований, проте все ще залишається у головах німців. Те ж саме стосується і країн Прибалтики, які не так давно дружно приєдналися до Європейської сім'ї. До прикладу, в Латвії в семи великих містах країни, в тому числі і в Ризі, латвійськомовне населення перебуває у меншості. А культурний і суспільний поділ Півночі та Півдня Італії взагалі сягає ще часів Середньовіччя. Важко назвати єдиними й Іспанію з її Каталонією чи Францію з її Корсикою.

Єдність у різноманітті

Культурні, мовні чи релігійні розбіжності з давніх-давен використовувались можновладцями й іншими зацікавленими особами як засоби для смикання за потрібні ниточки. Адже розділеними громадянами керувати набагато легше, ніж організованими.

Відомий принцип «поділяй і владарюй», сформульований ще за часів Римської імперії, сповідували свого часу як Монгольська імперія по відношенню до Китаю, так і Британська імперія по відношенню до Індії. Жертвою даного принципу протягом століть була і залишається й Україна, негативні наслідки чого, ми, на жаль, можемо спостерігати і сьогодні.

Проте історія знає і чимало прикладів єднання громадян у відповідальний момент. Чого лише вартий так званий «Балтійський шлях» 1989 року, коли два мільйони прибалтів утворили живий ланцюг довжиною 600 кілометрів вздовж Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР, продемонструвавши тим цим свою солідарність і прагнення до незалежності. Або ж схожий приклад, який цього разу стосується вже нас, українців, що мав місце у січні 1990-го року й отримав назву «Ланцюг єднання».

Перший прем'єр-міністр посткомуністичної Польщі Тадеуш Мазовецький, який нещодавно відійшов у вічність, про період свого перебування на початку 1990-х років на цій посаді сказав наступне: «Я запропонував демократію всім полякам, без поділу на кращих або гірших, на партійних чи позапартійних». Такий підхід є характерним для справжнього державного діяча в країні, що потерпала від економічних негараздів і політичних протиріч, якою тоді була сусідня Польща. Ще в одній сусідній країні, Румунії, приклад консолідації було продемонстровано у 1995 році, коли нею було направлено запит на повноправне членство в Європейському Союзі разом із декларацією, підписаною всіма основними політичними силами.

Мені назавжди запам'ятається випадок, свідком якого пощастило бути, коли декілька років тому в якості гостя я був запрошений на засідання Палати представників штату Пенсильванія у США. На початку засідання члени Палати (а це близько двох сотень осіб) займались своїми справами, сперечались між собою і не надто охоче слухали виступаючого. У приміщенні сесійної зали було доволі шумно, але, як тільки спікер завів мову про відзначення чергової річниці трагедії 11 вересня 2001 року, всі відразу ж сіли на свої місця й замовкли. Як демократи, так і республіканці.

Тут і тепер

Але ми й самі чомусь, свідомо чи несвідомо, нерідко сповідуємо згаданий принцип «поділяй і владарюй». Адже, погодьтеся, ми часто готові себе поділити, розсваритись чи повісити на когось зручні нам ярлики. Мені свого часу в Німеччині довелося на власні очі спостерігати те, наскільки часом недружні між собою українці першої хвилі, а також їхні співвітчизники другої та третьої хвиль міграції. Ми перестали довіряти один одному. Згадаймо, коли востаннє кожен із нас полишав свою «хату скраю» для того, щоби просто так допомогти чи порадіти за успіхи іншого? 

Так підписання Угоди про асоціацію з ЄС дійсно є історичним шансом, що дається державі раз на багато років. І євроінтеграцію справді підтримує більшість українців, у точу числі й автор, та вона дійсно сьогодні слугує консолідуючим фактором. Та чи потрібно заради об'єднання щоразу чекати на історичний шанс? Не нам повинні нав'язувати єднання, а кожен з нас має демонструвати приклад консолідації. Кожен на своєму місці та у міру своїх можливостей, на своїх вулицях і у власних домівках. Як лікар у Донецьку, так вчитель у Львові. Як науковець в Одесі, так і журналіст у Чернівцях. Всупереч усьому. Всупереч власним амбіціям і гордості чи спробам деяких політиків нас поділити. І якщо ми, українці, навряд чи коли-небудь зможемо бути повністю єдиними, проте сьогодні здатні нарешті стати менш поділеними.

09 листопада 2013 р.

Джерело: газета «Молодий Буковинець» від 22 листопада 2013 р.

Фото 1: Напис на Берлінському мурі: «Багато маленьких людей, які мешкають у маленьких місцях, чинять маленькі справи, що здатні змінити обличчя світу».


Фото 2: «Ланцюг єднання» від Львова до Києва у січні 1990-го року.

2 коментарі

Михайло Шморгун
Макс — гарна і вчасна стаття!
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте